То Грінченко образившись кинув мені:
— Я двадцять літ робив дурно на користь українського народу, а капіталісти наші, визискуючи той нарід, придбали собі гроші, то повинні вони тепер платити за мою працю як слід.
— Ну, що ти йому скажеш на це? Не доведи Господи робити яке небудь гуртове діло з такими прямолінійними людьми! Грінченко прекрасний робітник, але, мовляв М. В. Лисенко: „треба, щоб він собі працював на необитаємому острові“.
Коли Леонтович заявив, що він передає редакторство Матушевському, то у всіх полекшало на душі, мов якась вага зсунулася з плечей. Коли оформилося діло, настав у редакції спокій і я теж з спокійною душею виїхав на літо в Кононівку, тим паче, що С. О. Єфремов був уже на волі, а значить ґазета була забезпечена з літературного боку.
Літо 1906 року на селі було неспокійне. В Думі піднялося аґрарне питання, уряд уперся, не схотів допустити примусового викупу великих посілостей. Я певен був, що коли не дадуть селянам землі, то підійметься Жакерія, Пугачовщина, хоч за себе і за свою сімю я був спокійний: я знав, що у селян я заробив „полехкість“.
Про цю „полехкість“ оповідав мені один старий Поляк Чайковський: коли під час польського повстання 1863 року він студентом їхав на вакації з Київа додому, то роспитував у свого візника про настрій селян до його батька, бо саме тоді було щось на взір Жакерії на Правобережжу. Хлопець заспокоював його, кажучи:
— Я чув поміж людьми, що вам буде полехкість.
— А яка саме? — питає Чайковський зрадівши.
— Та казали люде, що ви добрі пани, то вас довго мордувати (мучити) не будуть, а одразу голову до порогу.
— Оттака „полехкість“. Правда, я не такої полехкости собі сподівався, я певен був, що коли почнеться „Жакерія“, то найбільше, що мені зроблять, те, що скажуть кучерові: „Запрягай коні, та вивези їх на станцію (двірець), нехай їдуть собі в город“. Так що я, не вважаючи на те, що
