мало не все літо кожну ніч світилося від пожарів сусідніх панських садиб та стирт, не турбувався, а жив собі спокійно.
Але не прожив я й місяця, як дістав од Леонтовича рішучого листа; він писав, що Матушевський забракував його статтю по аґрарному питанню, а через те він виходить з редакційного комітету і вимагає, щоб я зараз приїхав і перевів на своє імя ґазету. Треба сказати, що статтю свою він читав мені в черновику; він в ній проводив думку, що дурно землю одібрати неможна і несправедливо, що треба її викупити, себ-то висловлював ті думки, що й я в своїх фелєтонах „Розмовах про всячину“ і які цілком відповідали програмі Демократично-Радикальної Партії, на основі якої ми умовилися вести ґазету. Якось при мені він сказав Матушевському, що виправить трохи свою статтю, перепише і дасть в ґазету. Я, сміючися, кажу:
— Глядіть, ви так виправите, що ще редактор не схоче її друкувати.
Так воно й сталося.
Я поспішив у Київ до Леонтовича і застав його в крайньому роздратованню на Матушевського, на ввесь редакційний комітет і на мене. Він знов обвинувачував мене в тім, що я підібрав таких людей до редакційного комітету, які з заздрости до заможніх людей, готові проповідувати грабіжі і т. д. Я намагався його заспокоїти, кажучи:
— В моїх статтях провадяться ті самі думки, одначе їх друкували, хоч часом і не зараз, а після деяких поправок, зроблених відповідно до уваг Ф. П. Матушевського. Діло очевидно в виразах, а не в думках, бо думки ці відповідають програмі, по якій ми погодилися вести ґазету.
Але Леонтович дратувався ще дужче, казав, що Матушевський очевидно не хоче друкувати його статті і звертає на редакційний комітет, на засіданні якого ще більше буде образ для нього, тоб то Леонтовича. Жінка В. М. Леонтовича теж його заспокоювала, але він не вважав на нас обох і загрожував, що відчитає на засіданні комітету цій „компанії“…
