Дорогою мені здавалося, що наче він заспокоївся, але на засіданні він знов роздратувався і так себе поводив, що всіх страшенно обурив проти себе. Почав він з того, що заговорив російською офіціяльною мовою і якось, погірдливо, звисока докоряв і обвинувачував усіх у змові проти нього. Врешті скоїлася дуже бурна сцена: щось образливе сказав йому Матушевський, щось гостро вигукнув Єфремов, їдке Грінченко, але я вже не памятаю деталів, бо сам був дуже схвильований. Скінчилося тим, що він скочив, промимрив якусь лайку і вийшов не прощаючись з кімнати. Ми посиділи трохи мовчки, обмінялися вражіннями і розійшлися.
З тугою в душі, з страхом за істнування ґазети я прийшов додому і сів за листа до В. Сіміренка. Написав я йому, що В. М. Леонтович очевидно росхворівся нервами, що тепер він бачить у всьому змову проти себе, як ще недавно бачив у себе всі прикмети туберкульози, що йому треба-б виїхати на спочинок за кордон і т. ин., що ґазету я перейму на себе і сподіваюся, що він не відмовиться її підтримувати до кінця року.
Другого дня прийшов до мене Леонтович, почав скаржитися, що він розійшовся з усіма своїми бувшими однодумцями, а тепер лишився зовсім одиноким. Він ясно бачить, що сучасний рух веде до погибелі конституції, але цього не хотять бачити ліві і грають в одну дудку з „чорносотенцями“, що такоюж дорогою іде й наша ґазета, яка одвернула від себе всі заможні умірковані елєменти, на яких тільки й можна заснувати міцний національний український рух. Одним словом, настрій у нього був миролюбивий: видко було, що він хотів загладити вчорашній інцидент, але всетаки рішуче стояв на тому, що він ґазету передасть мені і ніякої участи в ній приймати не буде.
Незабаром я дістав від В. Ф. Сіміренка лист, в якому він пише, що нічого не має проти того, щоб ґазета була переведена на моє імя і обіцяє підтримувати її до кінця року, але шкодує, що редакційний комітет так несправедливо обійшовся з В. М. Леонтовичем.
