а по обидва боки його, як архангели, цензори — Сидоров та Нікольський. Шміт зробив рух, наче він подає мені руку, але так невиразно, що я боявся попасти в ніякове становище і рішив краще закласти свої руки за спину. Я почав з прохання дозволити мені продовжувати видання ґазети.
— Ні в якім разі, — каже ґенерал-ґубернатор, — у вас там найдено цілі склади революційних видань.
— Повірте, — кажу, — ваше превосходительство, що я про це нічого не знав і вперше почув тільки після трусу.
— Ну, вже цьому трудно повірити. Як ви не знали, що у вас робиться в редакції?
— Це-ж все дорослі люде, — кажу я, — як же я буду заглядати до них у шухлядки? Я дуже дорожу виданням ґазети і як би я підозрівав що небудь подібне, то я прийняв би міри…
— Але у вас там якийсь революційний притон. Там арештовано революціонерів з принесеними проклямаціями.
— В редакцію заходить маса народу і редакція не може за них відповідати, а також за те, що у них в кишенях.
— Говоріть! Чому-ж до мене не приносять? — каже посміхаючися Шміт.
Я тільки знизав плечима. Взагалі він розмовляв досить добродушно і я насмілився знов просити, щоб він дозволив „Громадську Думку“.
— Ні в якім разі! Всі давно говорять, що ви взяли протидержавний, дуже різкий, ворожий фронт.
— Це, кажу, ваше превосходительство, непорозуміння, основане на нерозумінні мови української…
— Що ви мені кажете, — каже Шміт ламаною українською мовою, — я сам Полтавець і добре понимаю, в чім тут „заковика“. Знаєте, що? Я не хочу закривати ваше підприємство і позбавляти заробітку тої маси людей, котра працює при ґазеті, наборщиків (зецерів) та инчих служачих і дозволю вам видавати ґазету, але тільки під инчим назвищем.
