— Це не комерчеське підприємство, ваше превосходительство, — обзивається Сидорів, — вони хотять відновити малоросійський язик…
— А… а… понімаю: це значить сепаратизм…
Мене така злість взяла на Сидорова, що я мало не сказав: „І чого ще ви хочете від нас, ми-ж вам і так платимо по 50 карбованців місячно, та ще й на Новий Рік і на Великдень посилаємо на ралець по сто карбованців“, але вдержався, бо чого доброго цього не докажеш, він же бере без свідків. Я тільки з призирством глянув на нього та й кажу до Шміта:
— Дякую, але вже видавати ґазети я не маю наміру, вона мені принесла стільки неприємностей, що Бог з нею. А прошу тільки роспечатати редакцію для ліквідації діла. Я сподівався, що Сухомлинов дозволить мені видавати „Громадську Думку“ далі.
— За цим зверніться в Жандармське Управління.
На прощання він подав мені руку вже виразно і ми вийшли.
Почалися мої митарства: пішов я в Жандармське Управління — нема прийому. Насилу мене впустили, коли я сказав, що мене послав ґенерал-ґубернатор. Поніс унтер- офіцер мою карточку. Кажуть прийти в прийомний день. Приходжу через кілька день. Кажуть написати заяву. Пишу прохання, щоб роспечатали редакцію; кажуть, що відповідь дадуть через поліцію.
— Помилуйте, — кажу, — та це-ж буде через місяць!
— Ну, приходьте в наступний прийомний день.
Приходжу, посилаю картку. Виходить ротмістр і каже:
— Це не Жандармське Управління опечатало, а по роспорядженню ґенерал-ґубернатора — поліція, чого очевидно Шміт не знав.
Іду в поліцію. Добився прийому у поліцмейстера, росказую йому, він каже:
— Не знаю, спитайте пристава (комісара).
Пристав каже, що він сам зацікавлений роспечатанням редакції, бо там стоїть наряд поліцейських, який йому дуже
