потрібний, але роспечатати не може, поки не буде роспорядження поліцмейстера.
Другого дня йду до поліцмейстера. Каже, що буде у ґубернатора і роспитає, бо невідомо, хто запечатав. Захворів я ще більше, ледве ноги волочу. Далі поручив ходити в поліцію Синицькому.
Коли вернувся з відпустки справжній ґенерал-ґубернатор Сухомлинов, то я поїхав до нього в тій надії, що він дозволить мені продовжувати „Громадську Думку“. Я ще від покійного Молчановського чув, що він, як учень Драгомирова, не вороже ставиться до українства. Але Сухомлинов рішуче відмовив мені, кажучи з докором:
— В мою відсутність ви підложили мені свиню.
Але що це повинно було значити, я не допитувався і явно бачив, що історія з „Громадською Думкою“ була йому дуже неприємна.
Тим часом усі, хто працював у ґазеті, мало не що дня збіралися у мене та радилися, як бути далі. У нас був запасний дозвіл Грінченкові на „Раду“. В. М. Леонтович сказав мені, що В. Сіміренко обіцяв підтримувати до кінця року „Громадську Думку“, а чи схоче він підтримувати „Раду“, то невідомо і через те не давав Сіміренкових грошей. Я йому доводив, що Сіміренкові однаково, під якою назвою не була-б ґазета, бо очевидно, що це та сама. Він стояв на свойому і казав, що треба запитати Сіміренка, який виїхав за кордон, а без його згоди грошей на „Раду“ не дасть; ждемо відповіді від Сіміренка і радимося.
Треба сказати, що нам вже ясно було, що ґазета наша не має і десятої частини того успіху, на який ми сподівалися, починаючи її видавати. А тут ще після заборони „Громадської Думки“ по всій Україні, мало не у всіх її передплатників зробила поліція труси, багатьох заарештувала і тим стероризувала, залякала їх. Ми почали обмірковувати причини неуспіху її. Матушевський бачив найбільшу причину неуспіху ґазети в тому, що ми мало її реклямували; він напосідався, що обовязково треба реклямувати по всіх видатніших російських ґазетах; розсилати аґентів
