по провінції для орґанізації продажу в роздріб, збору передплати, бо без цього жадна ґазета не може мати успіху. Синицький і я доводили йому, що ми обмінювалися оголошеннями майже зо всіма поступовими російськими ґазетами; аґент до продажу ґазети, Компанієць, має до тисячі аґентів в українських ґуберніях, що він скрізь росповсюдив „Київську Мисль“ і нашу ґазету розсилає всім своїм аґентам, але вона не має ходу на місцях.
Я твердив, що нас не то що не знають, а не хотять знати: тому свідчать цифри. В першу половину 1906 року „Громадську Думку“ передплачувало — 4.093 душі, а тепер зосталося всього — 1.509 душ передплатників. Мало не пять тисяч душ зацікавилося нашою ґазетою і передплачувало її, хто на місяць, хто на три, хто на пів року і тільки душ коло 500, цілком свідомих передплачували на весь рік. Очевидно, вона задовольнила тільки невелику частину, а решта через щось покинула її передплачувати. Грінченко доводив, що „Громадська Думка“ не має успіху тому, що вона зовсім не українська ґазета, а російська, тільки писана українською мовою і обвинувачував Матушевського в тому, що він не надає їй українського характеру, веде її взагалі нецікаво і не може бути редактором. Матушевський відповідав, що спеціяльно українськими питаннями цікавиться не більше тисячі душ свідомих Українців, а решта вимагає від ґазети загально російських вісток, якими тепер нервово живе вся Росія. Де-хто завважав, що неуспіх ґазети залежить від того, що наші звістки систематично спізняються, що „Київська Мисль“, тільки завдяки великій кількости телєґрам від власних кореспондентів, побила рекорд над усіма київськими ґазетами; але для цього треба багато грошей, яких видавці не вважають потрібним затрачувати. На це я відповів:
— Ґазета наша єдина на всю Україну і хоч би вона друкувалася вся по телєґрафу, то й тоді вона спізнялася-б проти російської ґазети, бо в Харкові, Катеринославі, Одесі і т. д. наші передплатники раніще дізнаються новини з місцевих російських ґазет, ніж поки до них з Київа дійде
