Про результати цих наших нарад я росказував Матушевському та Грінченкові і взагалі всім, хто особливо цікавився долею ґазети. Я казав, що на ведення ґазети на тих основах, які були в 1906 році, грошей видавці не дають, а керуватимуть самі з Грушевським на чолі, але всіх попередніх членів редакційного комітету запросять до ґазети, як співробітників. Матушевський, д-р М. Левицький та инчі дуже радісно прийняли звістку, що ґазета не вмре, а буде виходити і на той рік. Грінченко-ж явно був незадоволений тим, що Грушевський став спільником і взявся за ґазету. Він з обуренням висловлював мені, що видавці нарушили своє слово, бо обіцяли давати кошти редакційному комітетові на три роки.
— Слава Богу, кажу, що й так склалося, що й на таку комбінацію згодилися, та й то через те тільки, що за неї гаряче взявся Грушевський і що за редактора згодився бути Русов. Добре, що вдалося врятувати ґазету, а вже з журналом, себ-то „Новою Громадою“, кажу, — як самі знаєте, так і рішайте, я за неї не клопочуся, бо у всякім разі у нас журнал буде, бо „Літературно-Науковий Вістник“ Грушевський переводить до Київа.
Але Грінченка це не тішило, він ставився до мене явно вороже. Помітивши це, я йому якось сказав:
— Я готовий порвати всі особисті приятельські відносини, аби врятувати ґазету; я готовий зо всякою компанією працювати, аби не дати пропасти ґазеті, а про журнал мені байдуже. Коли знайдеться компанія, що візьметься видавати „Нову Громаду“, то я, фактичний і юридичний видавець, - охоче передам їй права на видання.
Грінченко дуже шкодував, що Єфремов сидить у тюрмі, а через те не знати, чи зможе „Вік“ взятися за видання журналу, але він у всякім разі попробує зібрати декого і буде радитися.
Треба сказати, що разом з долею „Нової Громади“ важилася й доля „Київської Старини“. В. Науменко якось запросив мене до себе на нараду. Прийшовши, я застав у нього О. І. Левицького, Е. К. Трегубова, В. М. Леон-
