редакційного комітету не повинно бути, тільки редакційні наради співробітників на чолі з редактором і при участи видавців і сказав, що при таких умовах він охоче стане спільником і дасть тисячу карбованців. Леонтович обіцяв нам улаштувати побачення з Сіміренком, але нарешті, через кілька день сказав, що Сіміренко дуже втомлений і не може нас прийняти, але обіцяє дати на ґазету 5.000, більше дати ніяк не може, бо капіталу зачіпати не хоче, а тільки проценти, бо він торік витратив занадто багато. Сам Леонтович нічого не може дати, бо захожується будувати дім, але візьме участь в ґазеті, яко довірений Сіміренка. Ми завважили, що він і сам має право, бо торік дав пять тисяч та жалкували, що нема більше грошей. Порадившись, ми рішили побільшити ціну на ґазету. Грушевський, опираючись на приклад галицького „Діла“, найдорожчої, як він казав, на світі ґазети, напосідався, щоб назначити 10 рублів на рік, але я упірався, і нарешті зупинилися на 6 рублях.
Тепер я думаю, що це була моя помилка, треба було в перший же рік призначити рублів 12, то напевне число передплатників булоб те саме, що й при 4 руб., а виручка булаб далеко більша; напевне оцих 1.500 душ, що передплачують тепер, були-б і тоді. Але тоді причину малого числа передплатників ми складали-б напевне на високу ціну і жалкували, чому не призначили чотирі рублі…
І так ми побільшили ціну на два рублі, і рахуючи, що у нас буде не меньче двох тисяч передплатників, склали приблизний кошторис і рішили, що докласти доведеться тисяч двадцять. Треба було шукати грошей. Я почав росписувати листи до заможніщих Українців. Аркас відповів, що дав би з дорогою душею, та затіяв видавати свою „Ілюстровану історію України“, яка вимагає дуже багато грошей, а прибутків з маєтку через заколот нема. Обізвалися тільки М. Ф. Комар та П. Я. Стебницький, що можуть дещо урвати з свого заробітку, і обидва пообіцяли по тисячі; потім обіцяв тисячу д-р Юркевич і таким робом наскладалося 19.000, з якими вже нестрашно було починати ґазету з 1907 року.
