— Щож ви зробите, коли Грінченко і Ко раз-у-раз це робитимуть, хоч ви їм що кажіть, — відповідав Лентович.
Тоді я кажу, що за редактора ми закликали Русова, людину, як відомо, розумну, тактовну і впливову; при йому Грінченко не матиме такого впливу, як досі. В. Б. Антонович цілком зо мною погодився, бо Русова він знав давно з найкращого боку. Леонтович почав здаватись, але все таки сказав, що сам він не може брати участи в ґазеті з такою компанією, а Сіміренко може й не відмовиться помогти дечим.
Видно було, що на велику поміч Сіміренка рахувати неможна було, тоді я рішив продати 200 десятин землі в Тирашпольськім повіті, за яку Німці-кольоністи давали мені по 300 карбованців за десятину. Я завів переписку з ними, згодив землю по 325 карб, за десятину; вони згодилися, але, щоб не разом давати гроші. Дали мені задатку 10.000 карб., а 25.000 я вимагав при підписанню контракту, бо цю суму я винен був за будинок, куплений мною на Маріїно-Благовіщенській вул. ч. 56 і платив за них 8% по закладній, а решту грошей згодився розсрочити їм на 6 років.
І так на ґазету було забезпечено моїх 10.000 рублів, а ще треба було принаймні з 15.000 карб., якщо не видавати журналу й скорочувати видатки до крайньої міри. Я сказав Леонтовичу, що дам на 1907 рік своїх 10.000 карб., і хотів побачитись з Сіміренком, щоб довідатись, скільки він зможе дати. Але до Сіміренка я так і не добився: коли не підеш до нього, то не дозвонишся, бо дзвінки познімано, і не достукаєшся, бо ніхто не виходить.
Приїхав знов проф. Грушевський і я прохав його підтримати мене своїм авторитетом. Почали ми сходитися у Леонтовича на наради, але Леонтович твердо стояв на своєму, що з цією компанією не хоче мати ніякого діла: власне, він не зносив у першу голову Грінченка.
М. Грушевський подав думку організувати справу так, щоб справжніми господарями ґазети були видавці; ніякого
