(жінки Сіміренка) і завів би розмову про ґазету, щоб їх доводи тут же при ньому параліжувати, то було-б добре. А так, хоч він і заїде до мене сам, то вдома вони можуть його розрадити.
Тим часом холод міцнів і я тратив усяку надію на те, що В. Антонович побуває у Сіміренка. Тоді я почав закликати В. Леонтовича до проф. Антоновича, якого він дуже поважав і з поглядами якого раз-у-раз рахувався. У В. Антоновича я звів розмову на ґазету. Леонтович почав доводити, що вона нікому не потрібна, що лучче за ці гроші видавати брошури, книжки і т. д. В. Антонович, своєю сталевою льоґікою, довів йому, що без ґазети нам тепер істнувати неможна, що це є тепер найважніща справа українська. Леонтович сперечався:
— Помилуйте, — каже, — та ця ґазета сіє ворожнечу до заможніх кляс, вона підбурює, щоб одібрали землю від поміщиків і т. д.
Проф. Антонович відповів:
— Я сам уважаю, що земля повинна належати народові, а не панам: народ її заселив, культивував, обороняв і т. д. та й в народі наша національність, а не в поміщиках, які або пополячились, або покацапились.
На це Леонтович каже:
— Я можу ще згодитися, щоб землю викупили, а ґазета підбурює, щоб мужики дурно видерли її силою; вона спочуває, мало не намовляє палити панські садиби і т. ин. Треба сказати, що Леонтовича в 1906 році палили безпричинно зо скілька разів якісь хуліґани, на радість адміністрації та панам, які вважали Леонтовича за ліберала. Це його дуже нервувало, дратувало; от причина, чого він так дразливо ставився до того, що в нашій ґазеті ніколи не здіймали голосу проти аґрарних ексцесів, підпалів і т. ин. На його обурення проф. Антонович завважав:
— Я, правда, не помічав, щоб ґазета підбурювала до підпалів. А як би й було так, то цеж не обовязково для кожної ґазети. Ця ґазета, припустім, підбурювала, а ви видавайте таку, щоб не підбурювала.
