редактора „Труда“, здається 1881 року. З Полтави він справді, разом з д-ром Юркевичем та Матушевським заїхали до мене в Кононівку, куди я виїхав зовсім хорий на відпочинок. В Кононівці ми втрьох насіли на Русова і він згодився ліквідувати свої справи в Петербурзі і переїхати до Київа.
Радісний я поїхав у Київ і пішов з цією вісткою до Леонтовича, але він холодно віднісся до неї і сказав, що всеодно він не дасть і копійки на ґазету, бо вважає її нікому непотрібною, ніхто нею не цікавиться і т. ин. Я йому кажу, що всетаки вважаю його за спільника, бо він вже дав 6 тисяч карб., а коли не дасть на той рік, то так і буде, може на третій рік дасть, але він рішуче відмовився від усякої участи в ґазеті.
Тоді я рішив піти до небіжчика проф. В. Антоновича, який тоді недавно повернувся з Криму. В. Антонович, можна сказати, єдиний з старих Киян, що з самого початку істнування ґазети ставився до неї з великим інтересом і спочуттям. Він залюбки читав її, стежив за всім, що там писалося, раз-у-раз висловлював певне задоволення ґазетою і підсміювався з „Київо-Старинців“, що, як він знав, мало не вороже ставилися до „Громадської Думки“. Правда, і він раз-у-раз морщився, коли при ньому згадували Грінченка, називав його раз-у-раз „кулешиком“ (маленький П. Куліш), „бактерією розложенія“ (роскладу) і висловлював побоювання, як би через нього не роспалася компанія, що веде ґазету, але всетаки роля Грінченка в ґазеті не відвернула його від неї, як инчих старих. Я росказав йому ситуацію справи і просив, аби він вплинув на Сіміренка, щоб той підтримав ґазету і в 1907 році. На жаль, проф. Антонович зимою не виходив з хати, то треба було, щоб Сіміренко сам заглянув до нього, але викликати його він не вважав можливим. Я кажу йому, що В. М. Леонтович дуже вороже ставиться до ґазети і я боюся, як би це не вплинуло на Сіміренка. Тоді проф. Антонович каже:
— От, як би була тепла погода, то я поїхав би до Сіміренка і в присутности Леонтовича та Софії Івановни
