з кріпацтва і записався в ґільдію (цех) купців. Коли ґр. Бобринський збудував у м. Смілі цукроварню, то й Федір Сіміренко в спілці з Яхненком теж узялися за цукроварство; тоді це річ була простіща і не така дорога, як тепер, бо цукор добувався пресуванням. Купивши в м. Городищі у ґр. Воронцова клапоть землі, вони збудували невеличку цукроварню. Спочатку діло у них пішло дуже добре і Сіміренко послав свого менчого сина Василя, родженого 1835 року, учитися до Франції, що славилася тоді цукроварством. А коли настало польське повстання 1863 року і пани, що позичили спілці Яхненка-Сіміренка гроші, стали вимагати їх назад, а до того ще й ґр. Воронцов, збудувавши власну цукроварню, перестав давати спілці землю під буряки, а земля його оточувала м. Городище верстов на 20 навкруги, то справа Яхненка-Сіміренка попала у безвихідне становище і вони збанкротувавши згодом повмірали. В. Ф. Сіміренко, вернувшися з Франції видатним фаховцем, почав служити за добрі гроші по чужих цукроварнях і, зібравши за скілька років трохи грошей, купив у с. Сидорівні Канівського повіту руїни старої державної цукроварні. А коли дружина його, з роду поміщиків Альбрандів, яку, до речі сказавши, Сіміренко украв у її батька, дістала в спадщину щось коло сотні тисяч карбованців, то він пустив у рух свою власну цукроварню, хоч доводилося на справу позичати гроші, за які, як він казав, доводилося платити (за позичені гроші) часом по 80%. Але невпинною працею, умілістю та ощадністю він за багато років свого життя доробився маєтку, що оцінювали під час його смерти, 1915 року щось до десяти міліонів карбованців. Я не знаю, як В. Ф. Сіміренко дійшов до української національної свідомости, але певне вона була в їх у родині, бо старший брат його, як відомо, видав „Кобзаря“ Т. Шевченка, зазначивши, що видано коштом Платона Сіміренка. Потім знайомство і близькість з проф. В. Антоновичем зміцнили і поглибили ту свідомість.
Я познайомився з В. Ф. Сіміренком у М. Ф. Комаря, 1890 року в Одесі, коли він там був переїздом зза кордону.
