лоні, то величезна більшість членів зїзду сиділа мовчки, хоч инчі резолюції раз-у-раз сплескувала.
Тоді всім нам, „інородцям“ стало ясно, чого можна в будучому сподіватися від „русской демократіи“.
З приводу цієї резолюції у мене була в кулуарах розмова з В. Короленком, визначним російським письменником українського походження. Він рішучо висловлювався проти територіяльно-національної автономії, а стояв за широке областне самоурядування і за повну свободу культурно-національного розвитку.
Пізніше через цю розмову я мав неприємности, про які варто згадати. З мого справоздання про цей зїзд на зборах Демократичної Партії один з братів Шеметів подав у „Самостійній Україні“, що вийшла 1905 року у Львові, розмову В. Короленка з делєґатом від „Київської Старини“, як зразок відношення московської демократії до українського руху, але помилково приписав Короленкові слова україножера Фальберґа. Обурений Короленко розлаяв в одеському журналі „Юг“ делєґата „Київської Старини“ за неправдивий переказ його слів. Я пояснив за своїм підписом про помилку в дразливім тоні; в результаті Короленко написав мені вибачливого листа, за те, на превеликий жаль, образилися на мене брати Шемети, яких я завжди високо цінив, як щирих та інтенсивних українських діячів.
Під кінець зїзду, що тягнувся з тиждень, я подав президії, а потім відчитав на загальних зборах резолюцію складену разом з Стебницьким, Лотоцьким та Русовим, в якій протестувалося проти виключного закону, яким забороняється українське слово. Характеристично, що ні одна петербурзька ґазета не надрукувала тої резолюції, хоч усі загально-російські резолюції, винесені зїздом, друкувалися цілком і тільки з якоїсь маленької ґазетки „Київська Старина“ передрукувала її, але тут, на еміґрації, я не міг її знайти. Хоч я ні разу не виступав на зїзді з промовою, але моя присутність не зосталася без користи, бо
