переняли від них лютеранську віру, ґотичний шрифт, взагалі культуру і зробилися найкультурніщими народами в Росії, між якими нема анальфабетів.
Українська культура під владою московською перестала розвиватися, навіть понижчала, бо з Румянцівського перепису видно, що у 18-му століттю народніх шкіл на Україні було більше, як у 20-му; не кажучи вже про 16-ий вік, перед прилученням до Москви, коли подорожуючі по Україні чужинці свідчать в своїх записах, що Українці були майже всі грамотні, а тепер на Україні, по свідоцтву офіційної статистики, — 80% анальфабетів. Тоді народ наш брав участь в державному життю, вибірав усі свої уряди, починаючи з сотенного і кінчаючи Гетьманом, а тому він був політично і національно розвитіщий. Тепер же, під владою Москви, він є на становищу темного раба, бидла, худоби — йому навіть євангеліє заборонено читати на своїй мові, не кажучи вже про науково-популярні книжки, а про школу на своїй мові не вільно й голосу подавати, бо це вважається „сепаратизмом“, „мазепинством“, державною зрадою. А тим часом хто переїздив Росію від Чорного моря до Білого, той ясно бачив, що український народ далеко культурніщий за московський.
Для ілюстрації культурности московського народу я роскажу про суперечки з цього приводу властителя друкарні в Одесі Фесенка з його жінкою Московкою, що народилася в Одесі і ніколи не була в Московщині, звідки родом її батько й мати.
Вона, бачучи в Одесі Москалів інтеліґентів, а „хахлів“ тільки околичних селян, раз-у-раз доводила своєму чоловікові, що Москалі культурніщі за Українців. Він, родом чернігівський козак, з погранича з Московщиною, знав добре, що народня українська культура стоїть безмірно вище за московську, але вона й слухати того не хотіла, поки сама не переконалася.
Поїхала вона якось вперше до Москви; з ощадности їхала третьою клясою; поки їхала Україною, то хоч тоді ще не було спальних пляцкарт, могла собі й полежати су-
