Не можучи захопити мене в своїй сатрапії на Полтавщині, він звернувся до київського ґубернатора, ґрафа П. Ігнатєва, щоб мене, як київського домовласника, вислав на заслання, як особливо шкідливу людину, але не стрів співчуття. Діло в тім, що коли Ігнатєв був ще головою Київського Ґуберніяльного Земства, то скликаючи сільськогосподарський зїзд, за порадою аґронома Сазонова, запросив і мене. На зїзді тому, коли Сазонов познайомив мене з ґрафом Ігнатєвим, той став вихваляти мої „Розмови про сільське господарство“, але з деяких слів його я помітив, що він їх сам не читав, а тільки, певне, чув про них від Сазонова. Коли він став київським ґубернатором і дістав про мене листа від Катеринича, то згадав моє прізвище і спитав Сазонова — чи не про того Чикаленка йде мова, що написав „Розмови“ і чи справді він такий шкідливий? Але Сазонов, який мені це переказував, переконав його, що це або помилка, або злісна брехня, бо він знає мене добре і знає, що я не революціонер, а зовсім мирний поміщик, але, що правда, гарячий „українофіл“. Ігнатєв, який сам про себе оповідав, що він походить з чернігівських, а значить „малоросійських“ князів, і в „українофільстві“ не бачить ніякої шкідливости, не пристав на пропозицію Катеринича вислати мене.
Таку саму невдачу потерпів Катеринич і в херсонського ґубернатора Андрієвського, бо Андрієвський був у добрих відносинах з моїм дядьком, навіть любив його, як „типичного малоросса“, про що він сам мені оповідав, ще бувши головою Херсонського Земства, коли приїздив з комісією оглядати мій хліб на чорнім пару в голодний рік, про що я вже говорив.
Таким чином, тільки завдяки випадкам я не попав тоді на адміністративне заслання.
Адміністрація, не мігши після програної війни справитися з розбунтованим населенням, почала орґанізувати так звані „чорні сотні“, які виступали проти Жидів, студентів, і взагалі поступової інтеліґенції, обвинувачуючи їх
