Основа“. Але молодчі елєменти не горнулися до „українофілів“, Київо-старинців, а через те якось нерішучо висловлювалися за журнал проєктований В. Науменком, хоч і не висловлювались проти нього.
Тим часом з усіх кутків України нам писали, що обовязково треба видавати щоденну ґазету і що тільки Київ може на це спромогтися. Багато людей писало до мене, щоб я взявся за орґанізацію цієї справи. Я стояв на своїй думці — видавати тижневу ґазету для народу, а люде напосідалися на щоденній, вказуючи, що тижневу ґазету видаватимуть Полтавці. Нарешті я піддався і завів про це розмову з В. М. Леонтовичем (белєтристом В. Левенком) та з В. Ф. Сіміренком. Вони охоче згодилися мене підтримувати матеріяльно (фінансово). Тоді я почав обмірковувати цю думку з молодчими Українцями: С. Єфремовим, М. Левицьким, В. Дурдуковським та ин.
В таких розмовах та обмірковуваннях дожили ми до оголошення маніфесту про конституцію 17. жовтня 1905 р. В цей день в годин 11 ранку увійшло до мене разом зо скілька душ: Грінченко, Єфремов, М. Левицький та ин. з вигуком: „Христос Воскрес!“ і почали цілуватися, як на Великдень.
Коли ми обмінялися вражіннями, які зробив на нас маніфест про конституцію, надрукований тогож дня в ґазетах, то почали розмову про заснування української ґазети. Всі були тої думки, що маніфестом вже дано право видавати „явочним порядком“ і українську ґазету, то-б то треба тільки подати заяву адміністрації. Я з цим не згоджувався і доводив, що на це повинні бути ще видані спеціяльні закони; взагалі я, по своїй песимістичній вдачі, не вірив, що у нас настала конституція. Я казав:
— Ніяк я не можу повірити, щоб сьогодня мені щиро простягали руку, коли ще вчора били по щоках.
Грінченко доводив, що настав час, коли нам треба починати цю справу, і вимагав, щоб я зараз подав заяву ґубернаторові, що через два тижні почну видавати ґазету. Мені-ж усе здавалося, що на це ще повинні бути вказані
