про те, що робиться на Хрещатику, бо вони давно вже сидять вдома. З Вікторією та Петрусем вони розійшлися ще на Думській площі. Схвилювався я за них страшенно і побіг додому довідатись, чи не вернулися діти. Вдома застав уже обох. Вікторія, біла, як стінна, росказувала, як стріляли, як падали коло неї люде, як від куль сипалася з стін штукатурка (тинк) їй на голову і т. ин. Петрусь весело оповідав, що коли почали стріляти, то він побіг до москалів (салдат), став поруч з ними і дивився на цю подію.
Другого дня, тоб-то 19-го, я пережив стільки, що й повік того не забуду. Я пішов зранку до В. Леонтовича обговорити фінансовий бік видання ґазети. На Хрещатику я почув якийсь ґвалт, побачив метушню — то, як мені сказали, йшов жидівський погром. У Леонтовичів я застав усіх дуже схвильованими. Його тесть, відомий філософ В. В. Лесевич, з обуренням росказував, як він тільки що бачив той погром і оповідав усякі епізоди. Пробувши у Леонтовичів недовго, я пішов додому через Бесарабську. Там я побачив уже розбиті крамниці, особливо по Великій Васильківській і коло їх стояли вартові салдати по одному, по два. Один підійшов до мене і почав мене облапувати. На моє здивоване запитання про причину, він відповів, що може я наховав з погрому яких річей. Стрівши візника, я сів і поїхав додому, щоб не вскочити в якусь халепу. Дорогою візник росповів мені, що коло театру і сьогодня салдати стріляли і вбили зо скілька душ. Я певен був, що погромщиків, але він запевняв, що як раз навпаки, постріляно студентів, що обороняли Жядів. Я не йняв віри.
Спускаючись від університету по Караваєвській, я нагнав і порівнявся з фаєтоном, в якому їхали якісь дві панни і два хлопці. Коли я глянув у лице одному з них, то так і обімлів: це був мій Левко, білий, аж зеленуватий; я скочив з дрожок, підбіг до нього, а він якось поспіщно сказав:
— Не бійся, рука пострелена, кістка.
Я зараз скочив на дрожки, попередив жінку, а сам побіг на зустріч Левкові. Він заспокоював мене, що сам
