зможе вийти на другий поверх (я жив тоді на Караваєвській 35), але він так стік кровю, що ледве виліз по сходах з помічю моєю та свого товариша Свирського, з яким приїхав; панни теж помагали. З їхнього оповідання я довідався, що на Володимирській вулиці, проти Золотих воріт, коли Левко з товаришами відбірали від грабіжників награбоване жидівське добро і складали його в редакції „Київської Мисли“, то хуліґани покликали салдат, які почали стріляти в оборонців Жидів і Левкового товариша Буслова вбили на місці, а Левкові прострелили праву руку понизче плеча. Я зараз кинувся за лікарем, але не знав, де його шукати. Згадавши, що близько живе др. Каміонський, я поїхав до нього; насилу я до нього добився; вияснилося, що вже по Благовіщенській вул. почався погром і він, як Жид, боявся, що погромлять і його. Я прошу його їхати зо мною, а він не хоче і каже привезти раненого до себе. Вибіг я від нього і побіг до другого, адресу якого він мені сказав; того лікаря я не застав удома і вернувся знов до Каміонського. Очевидно вигляд мій був такий, що він переміг свій страх і поїхав зо мною, взявши фельшерицю з припасами. Перевязав руку і сказав, щоб я покликав хирурґа; за перевязку не схотів узяти грошей, а ще заспокоював мене і поцілував Левка. Я ще раніще, коли побіг за Каміонським, послав Петруся за д-ром Модестом Левицьким і за д-ром Юркевичем. М. Левицький зараз же приїхав і привіз з собою спеціяліста-хирурґа. Вони перевязали рану вже по хирурґічному і заспокоїли нас, кажучи, що нічого страшного нема. З того часу Модест Левицький став ходити щодня на перевязку. Левко почав набірати сил і я став заспокоюватись, але з того часу у мене почало боліти під грудьми: ниє, наче зуби, а до болю примішується якась моральна нудьга, одним словом, почалося те саме, тільки в гіршій мірі, що було в попередньому році і що примусило мене тоді їхати до Берліну.
А тим часом треба було ходити на наради про ґазету. Від ґубернатора через поліцію я дістав папір, щоб на свою заяву я приклав марки (стемплі). Я послав, забув скільки,
