XIX ст., то це вже мало би бути темою спеціального дослідження. Обмежитись слід деякими вказівками на той великий інтерес, що його викликала до себе протягом усього XIX ст. трагедія данського принца. Вже з другої половини XVIII ст. починається вплив «Гамлета» на західньо-европейську літературу, коли англійські актори (Меклін, Давід Гаррік) наближаються до правдивого, не знівеченого переробками Шекспірового тексту, а Драйден називає автора «Гамлета» найчуйнішим і найглибшим письменником. Високо цінував Шекспіра і Ричард Стіль, а відомий англійський поет А. Поп написав про нього спеціяльну критичну розвідку.
В Німеччині, слідом за Бодмером, називає Шекспіра великим драматургом і Лесінг у «Літературних листах» і «Гамбурзькій драматургії», закликаючи до нього німецьких поетів, як животворного джерела, його трагедіями захоплюються пізніше поети з доби «бурі й натиску» — Клінгер, Ленц, молоді Гете і Шіллер. Гетів Вільгельм Майстер «жив у світі Шекспірових героїв, не знаючи, не відчуваючи себе по-за цим світом», а Шіллер у листі до Рейнгольда зазначає, що в його Дон-Карлосі живе Гамлетова душа. Як каже Гете, Гамлетом та його монологами сповнені були всі молоді голови. Найголовніші місця з трагедії знали на пам'ять і з охотою їх цитували; кожен вважав за своє право перебувати в такому самому меланхолійному настрою, як і данський принц. Відбиваються вплив «Гамлета» і в «Вертері», і в «Фавсті» Гетевих, у Байроновій поезії, в Шатобріяновому «Рене» і в романтичній поезії французькій 20-30 років XIX ст. За висловами Розанова — «Гамлетова душа розгорнутою книгою була для індивідуалістів XVIII та XIX ст., в якій читали вони про власні тяжкі переживання й розчарування. Коли ж останні знаходили своє оформлення в романтичній драмі, — Шекспір, вірніше сказати, його твори, був неперевершеним зразком, ідеалом, до якого прагнули «бурхливі генії». «Я полум'яний романтик, тоб-то я за Шекспіра проти Расіна і за лорда Байрона проти Буало» — писав (р. 1818) Стендаль. У славнозвісній передмові до «Кромвеля», блискучому маніфесті романтичної школи французької (1827 р.), Шекспіра називає Віктор Гюґо «богом театру». З відважністю 25-літнього драматурга оголошує він: «нема ні правил, ні зразків; певніше — нема инших правил,
