В славнім Римі, в найпишнішу до́бу,
Незадовго перед тим, як вбито
Цезаря, могутнього державця.
Всі могили розіп'яли пащі,
Й мертвяки по вулицях у Римі
Скрізь блукали в покривалах білих,
Квилячи та скиглячи страшенно.[1]
А на небі проявились мітли
Із хвостами вогневими; роси
Стали падать кров'яні; на сонці
Темні плями виявились… Навіть
Місяць цей, це світище холодне,
Що панує в Нептуно́вім царстві,[2]
Помінився і погас в темноті,
Наче був то день страшного суду, —
Оттакі ж і це знаки пророчі,
Віщуни пригод тяжких і смутку,
Попередні посланці недолі,
Заспіви до злигоднів майбутніх;
Посилав їх земля і небо
В цю країну на пересторогу,
(Привид увіходить).
Тихо! гляньте. Он, вернувся знову!
Хай тепер хоч громом мене вдарить,
А йому я заступлю дорогу![3]
Стій, маро́! Як що ти маєш голос,
Якщо словом володієш, — мов нам;
Може маю що вчинити добре
Тобі в спокій, а собі в рятунок, —
То кажи! Або тобі відоме
Лихо тяжке, що над краєм ви́сить,
Що можливо одвернути вчасно, —
То кажи! А може закопав хто
В земні надра скарб надбаний здирством,
Бо й за те, мовляв, ви, духи, часто
Мусите по смерті сновиґати, —
То кажи! З'ясуй мені. Стривай-бо!
(Півень крикнув).
Стій! Промов! Спини його, Марцеле!
