Та й усім підданим нашим рівно
Смутком темним оповити чола,
Але розум супроти природи
Повстає і нам велить у-міру
Сумувати, та й про себе дбати.
То ж тому свою сестру спочатку,
А тепера королеву нашу, —
Волода̀рку вдовиного паю
В нашім славнім і лицарськім панстві,
Узяли собі ми за дружину.
Нашу радість притиснула туга.
Хоч сльоза одно тьмарила око,
Та другеє втіхою світилось;
При труні гули пісні весільні,
А при шлюбі — похоронні співи.
Щастя з горем важили ми рівно.
Ми схилились на пораду мудру,
Що єсте у справі цій давали,
І за це усім вам щира дяка.
А тепер річ поведу про друге:
Знайте ви, що молодий Норвежин
Фортинбрас, щось важучи за-легко
Наші сили, взяв собі у думку,
Що за смертю любого нам брата
Наше царство розійшлось на скрепах,
Розхиталось і валитись має.
Захопивсь химерою він тою,
Що йому б то все оте сприяє,
Й обража нас посланцями й править
Через них ґвалтовно всі ті землі,
Котрі батько його стратив в бої, —
Брат покійний виграв по закону,
Оттака про нього річ. Тепера
Третя річ про нас і це зібрання.
Королю Норвезькому і дядьку
Молодого Фортинбраса ми ось
Пишемо, що хворий, ветхий деньми,
Не встає він певно з свого ліжка
І не зна про заміри небожі;
