Годі вже, втопивши в землю очі,
Все шукати батька постать славну.
Сам ти знаєш, — це всесвітня доля:
Що живе, — те й помирати мусить,
Перейти звідсіль у віковічність.
Гамлет
Так, це річ звичайна, королево!
Королева
А як так, то через що ж в цім році
Це тобі здасться чимсь непевним?
Гамлет
Як «здається», королево? Ні бо!
Не здається, але й справді є так.
Я не знаю жодного «здається»…
Добра мамо! Ні, не плащ цей чорний,
Ні звичайне це жалоби вбрання,
Ні зітхання, ні протяглий стогін,
Ні джере́ла сліз гірких, несхнучих,
Ні усі ознаки ті й прикраси,
У які вбиратись любить туга,
Не з'ясують, як я й чим болію…
Все оте «убранням» може бути,
Бо всім тим і личкуватись можна.
Те, що я на серці дійсне маю,
Не вдавання, а справдешність щира;
Більш вона за всі оздоби туги.
Король
Гамлете, ти вартий слави й шани,
Тим, що батька так ховаєш пам'ять
І смутний свій обов'язок чиниш.
Та згадай: — І батько твій, і дід твій,
Прадід теж, батьків своїх ховали,
І нащадка певний обов'язок
Час якийсь за батьком потужити, —
Але так журитись через міру, —
