Це ж уже упертість. Жаль надмірний
Виявляє й нерозважний розум,
Горду волю й легкодухе серце,
Непокір до бога, та… нарешті —
Навіть і не личить це людині.
На́що тим у край вражати серце,
Що звичайне і щоденне всюди,
Що відоме і малому навіть,
Од чого́ ніхто втекти не може.
Та це й гріх великий перед богом
І мерцеві, і природі кривда,
І самому розуму образа,
Бо для нього смерть є річ звичайна
І він нам одпоконвіку навіть
Промовля над кожним трупом грізно:
«Так повинно бути!..» Ми прохаєм, —
Кинь, ти, геть оту журбу нікчемну,
Та вважай за рідного нас батька.
Хай ввесь світ те зна, що ти найближчий
До престолу нашого і серця,
Що тебе кохаймо ми щиро,
Як кохати сина батько зможе.
Що ж до думки в Віттенберг вернутись —
Перекір вона бажанням нашим;
І тебе ми просимо зостатись
Нам на радість та на втіху — тута.
Згодься з нами, перший наш вельможо,
І коханий родичу і сину.[1]
Королева
Гамлете, хай неньчине жадання
Не йде марно: прошу й я, не їзди
В Віттенберг, а з нами тут зостанься.[2]
Гамлет
Ваша воля, — я корюсь їй завжди.
Король
Ось одпо́відь і шанобна й гожа.
Гамлете, будь з нами рівним тута.
