Час нам, пані. Ця слухняність добра
Твого сина аж на серці в мене
Усміхнулась радістю. За ласку
Я бажаю, щоб гармати грубі
Сповіщали аж до хмар високих
Кожен кубок, що король сьогодня
За здоров'я друзів буде пити.
Хай і в небі грім земний лунає
І воно хай відгукне громами
На гукання наші. Ну ходімо!
(Всі, крім Гамлета, виходять).
Гамлет (сам)
О, коли б це вельми тяжке тіло
Та могло розпастись, розтопитись.
Як би ж бог не боронив гріха нам
Самогубства… Боже, милий боже!
О, бридкі і знівечені, й марні
Та мізерні на мій погляд втіхи
На цім світі. Як же гидко жити!
Це життя, немов садок здичалий,
Де бур'ян лихий розрісся буйно…
І для чого сталось те? Заледве
Вісім тижнів, як умер він вийшло…
Ні, не так! Не буде навіть вісім.[1]
І такий же ще король величній!
Адже він, як порівнять до цього, —
Аполон перед гидким Сатиром.[2]
А кохав як матір мою чуло,
Навіть вітру не давав дихнути
Він на неї… Боже, небо й земле, —
Нащо все я пам'ятати мушу?
Як вона до нього пригорталась;
Та здавалось з поцілунком кожним
В неї хіть до любощів зростала!..
А проте, за місяць тільки… годі!
Краще це забути на вік-віки.
Легкодухість — твоє ймення, жінко![3]
За один, за той недовгий місяць
