Але в міру, як ця постать більша, —
Зноситься і дух наш у святині,
Обов'язки розуму зростають.
Може він тепер тебе й кохає,
Може й справді жодна пляма, кривда
Не бруднить його бажання досі;
Але бійся, при його величчі
Власна воля не йому належить,
Та й він сам невільник свого стану,
І йому невільно, як ось иншим,
Простим людям вибрать собі пару,
Бо од цього вибору залежить
Всього царства і добро і сила;
В справі цій він сам підлеглий раді
Слуг своїх, того, мовляв би, тіла,
Що йому він голова. Отож-то,
Як він знову про палке кохання
Здійме річ, то будеш ти розумна,
Якщо їй настільки діймеш віри,
Скільки сам він в сво́їм стані вільний
Власне слово спевнити, справдити;
Бо над волею його панує
Спільний голос данської держави.
Ти зміркуй-но: ганьба тяжка буде
Твоїй честі, як ти станеш слухать
Його співи імовірним вухом,
А ще й кинеш скарб дівочий чесний
На поталу пристрасті бурхливій.
Стережись, Офеліє, будь ласка,
Стережися, сестро, люба, мила!
Ухиляйся од палких жаданнів,
Не звіряйся небезпечним мріям.
Найбезвинніша дівчи́на плямить
Соромливість, як часами навіть
Місяць гляне на її розкоші.
Знай, і святість не втіка од бре́хень,
На весні робак первоцвіт точить
Ще раніше, ніж бруньки розпукнуть;
В молодощах, в той росистий ранок,
