Лаерт
Прощавайте ж!
[1] (Виходить).
Полоній
Що казав він, доню?
Офелія
Не у гнів вам, Гамлета згадав він.
Полоній
А! До речі. Я вже чув, дитино, —
Га́млет ніби вже з якогось часу
Із тобою бачиться сам-на-сам,
І що, ніби, ти сама, ласкава,
На те згоду подаєш охоче.
Якщо так (а казано мені те,
Щоб я мався на сторожі пильній) —
То вже, дочко, я сказати мушу,
Що сама не розумієш добре,
Як повинна честь свою і ймення
Шанувати. Ну, признайсь по правді,
Що між вами?
Офелія
Він знедавна, тату,
Й не один раз признавався щиро
І доводив про свою пошану.[2]
Полоній
Ну, пошана! Ет. Ти так говориш,
Як мале дівчатко нерозумне,
Що не віда і страху ні в чому.
Що ж ти зразу поняла і віри
Тим признанням, як сама говориш?
Офелія
Я не знаю, що й подумать, тату…
