Полоній
Ну, так я навчу, що думать треба:
Ти, дитино, вважила за злото
Обіцянки ті дешеві, мідні.
Ти шануйся краще, бо буває, —
Ну, вже слова викидати ніде, —
Батька ти іще пошиєш в дурні…
Офелія
Він мені надокучав коханням.
Але так поштиво…
Полоній
Так поштиво!
Розкажи пак, — знаю!
Офелія
Але, тату,
У речах усім святим він клявся
Полоній
Ет. Це сільця на курі́пок. Знаю,
Коли кров шумує в нас, то серце
Наділя язик клятьба́ми щедро;
Блискавки́ це, доню люба, бистрі;
Не вважай їх за вогонь правдивий —
Тільки сяють, а не гріють зроду
Й на самих-но обітницях гаснуть.
Наперед скупіш, моя дитино,
Ти даруй розмовоньки дівочі;
Не біжи на перше закликання,
А шануй, цінуй себе дорожче!
Що ж до принца, май собі на мислі,[1]
Він же хлопець, і йому на жарти
Орчик довший, ніж тобі. Це значить —[2]
Не звіряйсь, Офеліє, на клятьби:
Бо вони здаються тільки зверху
За шанобні та ласкаві, з споду ж
Притаїлися в них грішні страсті;
