І щора́зу, як він келих з ренським
Вихиляє, — бубни і гармати
Віддають ясу йому.
Гораціо
Це зви́чай
Тут такий?
Гамлет
Так, звичай же. На мене, —
Хоча я в цім краї і родився
І до цього призвичаївсь змалку, —
Краще б ці заведені звича́ї
Поламати, ніж ховати. От-пак
За пияцтво та розпусту дику
Нас від сходу до заходу сонця
Всі народи зневажають, ганять,
Гультяями, пияками кличуть
І у сміття топчуть наше ймення.
Та й по правді, ці непу́тства можуть
У ніве́ць звернути честь і славу
Наших кращих, найславніших вчинків.
Так бува і з кожним чоловіком,
З тим, що має прирожденну ваду,
Чи жагу нестриману та буйну,
Що лама всі розуму твердині,
А чи звичку, що іржою криє
Всі чесноти найхвальніщі наші.
(Хоча ми за вродження й не винні:
Нам не дано вибрати породу).
А, проте, коли таким вродивсь хто,
То вже люди, хай здоров сам знає,
Тільки ваду й будуть завважати,
Що йому природа, чи пригода
Наділила; инші ж всі чесноти,
Хай би сяли, як сама святиня
І були незміряні, як благо,
Підуть всі ніза́що через пляму.
Крапля, цятка що-найменша бруду
Збавить найвелебніщу людину.[1] (Мара ввіходить).
