Гораціо
Подивіться, ось воно вже, принце.
[1]
Гамлет
Крийте нас, святі небесні сили!
Хто б не був ти, — дух благий, чи клятий,
Чи пахучі повівання з неба
Ти несеш, чи бурі чадні з пекла,
Чи з благим заміром, а чи з лютим, —
Твоя постать вабить так безмірно,
Що з тобою говорити мушу,
І волаю, Га́млете, мій батьку,
І коро́лю найясніший Данський!
Озовись до мене, я благаю!
О, не дай в сліпоті погибати!
Сповісти, чого святі кістки ці
Розірвали смертне покривало?
І чого труна та, де сховали
Ми тебе у мирі, роззіхнула
Свою тя́жку мармурову пащу,
І тебе на цей світ повернула?
Що́ то свідчить, коли бувши трупом,
Ти виходиш весь закутий в крицю
Під блідеє місячне проміння
І страхами тут сповняєш ночі?
За-для чого нам, сліпим та темним,
Ти бентежиш і морозиш мозок
Неосяжним для душі сумнівом?
Ознаймуй нам, що віщуд все це?
Чого треба, що чинити маєм?
(Привид манить Гамлета).
Гораціо
Воно манить вас до себе, принце.
Ніби хоче щось сказати на-сам.
Марцелло
Гляньте, принце, як маха рукою
Вам ласкаво, щоб пішли в окреме
Місце з ним… та ви не йдіть нізащо.
