Таємниці нашої темниці,
То моє найменше кожне слово
Роздавило б душу твою зразу,
Застудило б кров гарячу в жилах,
Потягло б і вирвало з-під лоба
Очі ці, що сяють наче зорі,
Розвило б ці кучері хвилясті, —[1]
Від страху піднявши кожен волос,
Як голки́ на їжакові вгору.
Але вухо з крови та із тіла
Не здолає вічних тайн спізнати
З того світу. Слухай, слухай, слухай!
Як що батька ти любив хоч трохи…
Гамлет
Світе — боже!
Привид
Ти помстись за ги́дке
Душогубство!..
Гамлет
Як? За душогубство?..
Привид
Так, усяке душогубство гидке,
Але це було над всі мерзіще —
Нечува́не, надзвичайно люте…
Гамлет
О, повідай бога-ради швидче!
В ту ж хвилину я на крилах пру́дких,
Як та думка, як кохання мрія
Полечу до помсти.
Привид
Бачу, бачу
Що готовий; та инак ти був би, —
Якби й це не запалило гнівом, —
