Ще в'яліщий за рогіз негідний,
Що росте і в супокою трюхне
По-над Лети кручами, — мій сину,[1]
Слухай добре: розпустили чутку,
Що коли я спочивав в садочку,
То мене гадюка укусила, —
І брехня та про моє сконання
Одурила данські вуха хитро;
Але відай, мій юначе славний,
Та гадюка, що на смерть вкусила
Твого батька, — у його короні
Ходить.
Гамлет
О, моя душе́ віщлива!
Дядько мій?
Привид
Він самий, звір ярливий,
Кровомісник. Розумом лукавим,
А чи словом чарівним, облесним, —
(Будьте кляті ви, знадні кебети,
Від яких бува одна спокуса) —
Знадив, звабив до гріха бридкого
Він моєї королеви волю…
А була ж на взір свята та божа.
О, яка ж гидка, мій сину, зрада!
Щоб того, хто її вірно й чесно
Так кохав, хто з нею жив в законі
На таку мизерію зміняти,
Що до мене і рівняти — годі.
Як чисто́ту не спокусить зроду
Жоден гріх, хоч-би́ і в райськім сяйві,
Так розпусту, хоч з небесним духом
Поєднай, а їй святого мужа
Буде мало й заманеться гною.
Отже стій! Уже здається ранок
Подиха! Хапаюсь докінчити.
По обіді мав я звичку завжди
Спочивати у своїм садочку;
