Так ото в годину ту безпечну
Дядько твій підкравсь до мене тихо
З пляшкою повнісінькою соку
Блекоти проклятої; мені він
В вухо влив отрути тої; згубу
Крові нашій та отрута діє:
Вмить вона живим по жилах сріблом
Пробігає в нашім тілі й зразу
Квасить кров людську червону й чисту,
Як от оцет молоко. Це взнав я
На собі, і вмить, неначе Лазар
Ввесь покривсь смертельним ги́дким струпом
Так у сні рука братерська вкрала
І життя, й корону, й королеву,
Підкосила на розкошах грішних,
И одіслала до судді святого
Мене зразу? неготовим к смерті, —
Без собору, сповіди й причастя,
З усіма на голові гріхами.
Страшно, страшно, невимовно страшно![1]
Як що ти душею не каліка,
Не дозволь, не попусти ти того,
Аби данське королівське ложе
Стало кублом кровоміства й блуду.
Але слухай: — хоч яким би робом
Не схотів ти за ці вчинки мститись,
А душі і розуму ясного
Не сплямуй заміром проти неньки.
Позостав її святому небу
Й колючкам, що завелись їй в грудях, —
Хай мордують. Прощавай навіки!
Вже світляк віщує близький ранок,
Бо його холодне світло блідне…
Прощавай! О, прощавай, мій сину,
Прощавай і пам'ятай про мене.[2]
(Зникає)
Гамлет
О, святі, небесні сили! Земле!
Чи все пекло кликати? Злочинство,
