Згідно в спостереженням Хіддена (Headden) на дослідній станції Колорадо (Півн. Америка) у люцерни від обломування ніжних частин рослини найменші страти за сприятливих умов збору складають 15–20%, а за несприятливих — 60–65% від всього врожаю.
До втрат, що відбуваються під час висушування і взагалі при самому заготовленні цим способом кормів на зиму, треба ще додати ті втрати поживних річовин заготовлених цим способом кормів, що відбуваються під час схоронення їх протягом зими. Так на дослідній станції в Колорадо було спостережено, що люцерна в стіжках під голим небом в кормовому відношенні втрачає 12,4%, а коли до цього додати втрати під впливом погоди, то загалом втрачається 20–40%.
Wheeler і Adams на дослідній ст. Rhode-Island спостерігли, що сіно мітлиці і тимофієвки, яке мало підчас складання до сінника 25–29% води, при пізнішому обмірі втратило від 15 до 20% попередньої ваги. Iordan на дослідній ст. Pensylvania спостерігав зменшення ваги під час зберігання для тимофієвки на 22% і для конюшини на 37%.
Коли взяти на увагу всі ці втрати поживних річовин, що відбуваються при двох зазначених способах заготовлення кормів на зиму, коли урахувати всі додаткові витрати, що виникають від несприятливої погоди під час заготовлення кормів цими способами, ураховувати вартість тих будівель і споруджень, що потребуються при цих способах зберігання кормів на зиму (льохи, підвали, сінники і інш.) та ті турботи, що зв'язані з постійною реґуляцією температури при зберіганні кормів в свіжому стані і інш., то стане цілком зрозумілою перевага заготовлення корму на зиму силосуванням і та увага, яка уділюється цьому способу в останній час, а разом з тим і важливість праць чеських вчених фахівців в цій галузі.
При заготовленні кормів силосуванням втрати бувають ріжні, що залежить головно від способу силосування корму.
Зберігання кормів на зиму силосуванням знане з давніх часів і є відомості, що цей спосіб знали ще римляни. Але, господарського значіння і поширення він набував лише в XVIII ст., і то, по свідоцтву проф. Кюна, на початку лише в Швеції та в так званих Прибалтійських губ. кол. Росії (нині Литва, Латвія, Естонія). Особливого ж значіння та поширення набуває він лише з 70-х років XIX століття, після того, як французький господарь Оґюст Гоффар видав друком свій «Підручник по культурі і силосуванню кукурудзи і інших зелених кормів», що був першою книжкою по цьому питанню і містив в собі наслідки його двадцятип'ятилітнього практичного досвіду.
Гоффар вважав, що для того, щоб одержати добрий силос, треба запобігти можливості всякого квашення в силосі, бо, на його думку, найліпшим способом уникнути небажаного напрямку квашення є унеможливити всяке квашення, а єдиним засобом до цього Гоффар вважав відсутність кисню повітря в силосі, тому і приписував закладати силос так, щоб в нім, по можливості, не
