Фердінанд. Справді, рискнути зі мною! Чи ви не чули, що вмирали юнаки — дівчата й юнаки — діти надії, підхмарні палаци обдурених батьків? Те, чого не зроблять черв і старість, може вдіяти громовиця. І ваша Луіза не безсмертна!
Міллер. Мені дав її бог.
Фердінанд. Слухайте — я вам кажу — не безсмертна. Ця дочка вам, як око. Ви приліпилися до неї серцем і душею. Будьте обачні, Міллер. Тільки одчайний картяр ставить усе на одну єдину карту. Безумним звуть купця, що навантажує на один корабель увесь свій маєток. Чуєте, подумайте про пересторогу. Але чому ви не берете свої гроші?
Міллер. Що, пане, ввесь широченний гаманець? Що собі думає ваша милість?
Фердінанд. Про свій борг! Он! (Він кидає гаманця на стіл так, що золото покотилося). Я не можу цілу вічність тримати це сміття.
Міллер (збентежений). Що! Клянусь богом! Це дзвеніло не як срібло. (Підійшов до столу і гукає з жахом). Як? Заради бога, бароне! Де ви? Що ви робите, бароне? Оце я називаю розсіяність! (Склав руки). Тут же лежить — чи це омана — чи, хай бог мене скарає, я ж тримаю справжнє, живе, живе золото! Ні, сатано, ти мене за це не купиш!
Фердінанд. Ви яке пили — старе, чи нове, Міллер?
Міллер (грубо). Доннерветер[1]! Та гляньте ж. Золото!
Фердінанд. Ну, і що ж далі?
Міллер. Клянусь чортом, — я кажу, — я христом богом вас прошу — золото!
Фердінанд. Це справді дуже цікаво.
Міллер (помовчавши, іде до нього, з глибоким почуттям). Шановний пане, я простий, прямий чоловік, коли ви хочете цим запрягти мене в якусь погану
105
- ↑ Клянусь грозою.
