мене й на це вистачить сміливості? І коли він тепер поспішає додому i не може дочекатися, щоб прочитати всю суму своїх радощів з лиця цієї дочки і увіходить, — a вона лежить, квітка — мертва — зів'яла — розтоптана — остання неперевершена надія, а він стоїть перед нею і стоїть — і вся природа відіймає йому живий подих, і його засліплий погляд даремно обшукує обезлюднену безконечність і не може знайти нічого — і вертається порожній. Боже, боже! Але й мій батько має цього єдиного сина — єдиного сина, але не єдине багатство. (По паузі). Але що ж? Що ж він утрачає? Ця дівчина, якій найсвятіші пориви кохання були тільки цяцьки, чи ж вона може зробити батька щасливим? Не може! Не зробить! І мені ще треба дякувати, що я розтопчу гадюку, поки вона не вжалила ще й отця.
Міллер. Зараз вам принесуть, бароне. Сидить там бідолаха і плачеться в смерть. Вона вам і лимонад дасть із слізьми.
Фердінанд. То добре, щоб це було самі сльози! Що ми раніше говорили, про музику, Міллер? (Витягши гаманця). Я вам це винний!
Міллер. Що? Як? Ідіть ви, бароне! За кого Ви мене маєте? Ми ж один одного знаємо. Не ображайте мене; та й ми це, я гадаю, не востаннє бачимось.
Фердінанд. Хто може це знати? Беріть. Це на життя й на смерть.
Міллер (сміючись). А, через це, бароне! Щодо цього, я гадаю, можна з вами рискнути.
104
