Міллер (ще гарячіше, хапає його сильно за камзол, повний щирої радості). І, пане, доня моя! (Знову пустивши його). Чоловіка роблять не гроші — не гроші. Я їм чи картоплю, чи фазана — байдуже, — коли ситий, то ситий, і цей сюртук служитиме вічно, поки сонце не світитиме крізь лікті. Для мене — це сміття! Але дівчині це до пуття; я з очей її читатиму, що вона схоче, матиме…
Фердінанд. Досить! О, досить! Мовчіть!
Міллер (чим раз гарячіше). І буде вчиться по-французькому, як треба, і менуети[1] танцювати і співати так, що в газетах про це напишуть. І капелюх у неї буде, як у гофратової[2] дочки і кідебарі[3], чи як воно там зветься, з Парижу, і про скрипалеву дочку слава буде на чотири милі навколо.
Фердінанд (хапає руку, з жахливим поривом). Годі! Ні слова більше. Заради бога, мовчіть. Тільки сьогодні ще мовчіть. Це єдина подяка, якої я в вас правлю.
Луіза. Прошу сказати, коли не досить міцний.
Фердінанд (бере склянку, поставив, швидко повернувся до Міллера). А! Я мало не забув. Можу я Вас щось попросити, любий Міллере? Зробите мені невеличку ласку?
Міллер. Тисячу за одну. Що накажете…
Фердінанд. Мене чекатимуть біля столу. На
107
