Луіза. Ви ще винні мені реванш на шаховій дошці. Чи заграємо партію, пане фон Вальтер,
Луіза. Пане фон Вальтер, портфельку, що я вам обіцяла вишити, я почала робити. Хочете поглянути на візерунок?
Луіза. О, яка я нещасна!
Фердінанд (у тій самій позі). Це може й правда.
Луіза. Це не моя вина, пане фон Вальтер, що вас так погано розважають.
Фердінанд (образливо регоче). Бо хіба ж ти винна в моїй дурній скромності?
Луіза. О юначе, юначе! Ти вже й так нещасний і ще хочеш на те заслужити!
Фердінанд (люто, бурмоче крізь зуби). Нещасний я? Хто це тобі сказав? Жінко, ти занадто погана, щоб сама почувати — чим зважиш ти почуття другої людини? Нещасний, сказала вона? А, це слово могло б викликати мою лють хоч із могили! Нещасним я мусив бути — це вона знала! Смерть і прокляття, це вона знала і все ж таки мене зрадила. Дивись, зміє, це була єдина пляма прощання — твоє слово ламає тобі шию! Досі я міг вибачити твій злочин твоєю простотою — у моїм презирстві до тебе ти за малим не втекла від моєї помсти! (Спішно схопив склянку). Отже, ти не була легковажна — ти не була дурна — ти була диявол! (Він п'є). Лимонад хлявий, як твоя душа! Спробуй!
Луіза. О, небо. Не дурно я боялася цієї сцени.
Фердінанд (владно). Спробуй!
Луіза (бере склянку трохи з неохотою і п'є).
