Фердінанд. А солодкий мелодійний голос! Як може родитись така милозвучність з розірваних струн, (Сп'янілим поглядом розглядає її). Все таке прекрасне — таке повне гармонії — таке божественно довершене. Клянусь богом, здається, ніби ввесь світ постав тільки для того, щоб дати природі настрій для цього найкращого витвору. І тільки душею помилилася природа, і хіба можливо, щоб ця неймовірна покруч зайшла в бездоганну форму? (Швидко кидає її).
Луіза. О, злочинна себелюбність! Замість признатися в тому, що поспішив, він нападає на небо.
Фердінанд (кидається плачучи їй на шию). Ще раз, Луізо. Ще раз, як у день нашого першого цілунку, коли ти прошепотіла: «Фердінанд» і перше «ти» зайшло на твої жагучі уста. О, посів безмежних, невимовних утіх, здавалося лежав у тій хвилі, як у бруньці, — вічність стелилася, як чудовий травневий день, перед нашими очима; золоті тисячоліття стрибали, як наречені, повз наші душі… Тоді я був щасливий… О, Луізо, Луізо! Луізо! Для чого ти мені це зробила?
Луіза. Плачте, плачте, Вальтер. Ваш сум справедливіший до мене, ніж ваше обурення.
Фердінанд. Ти помиляєшся. Це не сльози суму — не та тепла, зцілюща роса, що бальзамом ллється в рани душі і знов жене заклякле колесо почуттів. Це поодинокі — холодні краплі, — страшне, вічне прощання моєї любові. (Страшно урочисто, опускаючи руку на її голову). Сльози за твою душу, Луізо. — О, мені здається, ввесь світ мусив би вдягтися в траур і сумувати з того, що сталося тут.
Луіза. Не доводьте мене до краю, Вальтер. У мене є сила душевна, не менше, ніж у вас, і я не витримаю зверхлюдських тортур. Вальтер, ще слово і ми розстанемося… Жахлива доля заплутала мову наших серць. Коли б я могла говорити, Вальтер, я могла 6 тобі багато чого сказати… Могла б, але жорстока доля скувала мій язик, як і моє кохання, і я мушу терпіти, коли ти поводишся зі мною, як з брудною повією.
111
