Фердінанд. Ти добре себе почуваєш, Луізо?
Луіза. До чого це питання?
Фердінанд. А то ж мені було б шкода тебе, шо ти мусиш умерти з цією брехнею.
Луіза. Я заклинаю вас, Вальтер!
Фердінанд. Ні. Ні. Занадто сатанинська була б така помста. Ні, боронь боже. Я не продовжуватиму це аж на той світ… Луізо. Чи ти кохала маршала? Ти не вийдеш з цієї кімнати.
Луіза. Питайте що хочете. Я не відповідаю! (Сіла).
Фердінанд (серйозніше). Подбай про свою безсмертну душу. Луізо! Чи ти кохала маршала? Ти не вийдеш з цієї кімнати.
Луіза. Я не відповідаю.
Фердінанд (падає в страшенному пориві перед нею). Луізо! Чи ти кохала маршала? Поки це світло не згасло… ти стоїш… перед смертю…
Луіза (схопилась злякано). Ісусе! Що це?.. І мені дуже погано! (Вона схилилась назад у крісло).
Фердінанд. Уже… Жінки. Вічна наша загадка. Ніжні нерви ваші витримують злочинстві, що підточують людськість під корінь, а злиденний грам мишаку вас звалює з ніг.
Луіза. Отрута! Отрута! О, боже ж ти мій!
Фердінанд. Боюсь, що так. Твій лимонад замішано в пеклі. Ти пила його зі смертю.
Луіза. Умерти! Умерти! Боже всемилостивий. Отрута в лимонаді — і вмерти… О, з душі моєї зглянься!
Фердінанд. Оце головне. Я теж прохаю його про це.
Луіза. А мати моя! А батько… Ісусе боже! Мій бідний пропащий батько! І вже немає рятунку. Моє юне життя! І нема рятунку. І я мушу умерти?
Фердінанд. Нема порятунку. Мусиш умерти — але заспокойся. Ми виряджаємося в цю подорож укупі.
Луіза. Фердінанде, й ти? Отрута, Фердінанде, від тебе? О, боже, прости йому це, — боже милосердя, — здійми з нього гріх…
112
