Міллер. Сидіть, пане секретарю, і все. Баба ця дурна, як гуска. Хто там буде ясновельможною мадамою? Який осел світить довгим вухом спід цієї балачки?
Жінка. Лайся, скільки духу є. Що я знаю, те я знаю, а що пан майор сказали, те вони сказали.
Міллер (остаточно роздратований, хапається за віолончель). Чи ти замовчиш? Чи ти чекаєш, щоб я дав тобі інструментом по черепу? Що ти знаєш? Що він міг сказати? Не зважайте на її базікання, куме. Марш на кухню. Невже хто подумає, що я такий йолоп, щоб стрибати вище над свою голову? Ви ж не можете такого на мене подумати, пане секретаріус?
Вурм. І я таке не заслужив, пане музикмейстре. Ви знаєте, що я завжди додержував слова, і мої наміри до вашої доньки були все одно, як за печаткою. Я маю посаду, що може прогодувати сім'ю, президент мене цінить; я мушу дістати рекомендації для дальшої кар'єри. Ви бачите, що мої наміри до мамзель Луізи серйозні, і якщо якийсь шляхетний шалапут…
Жінка. Пане секлетарю Вурм! Прошу не ображати…
Міллер. Заткнися, кажу. Не зважайте, куме. Хай усе буде, як було. Те, що я вам казав восени торік, я повторюю зараз. Я не силую свою дочку. Коли вона вас уподобає, хай виходить за вас, хай буде щаслива. Коли вона не схоче — ще краще… Тьху, я хотів сказати: чорт із нею, ви наплюєте на гарбуза, і роздушимо з вами пляшечку винця. Їй з вами жити — не мені. Чому б я накидав їй на шию чоловіка, що їй не до смаку, — щоб вражий диявол мене цькував на старому віку, як зайця, щоб я з кожним шматком, з кожним ковтком ковтав: ти — той мерзотник, що погубив свою дитину.
Жінка. Коротко сказати: я своєї згоди не даю абсолютно. Моя донька призначена для чогось вищого і на мені окошиться, коли мого чоловіка на щось інше накрутять.
Міллер. Чи ти хочеш, щоб я поламав тобі руки й ноги, лепетихо?
11
