долю. Я хочу тільки трішки — про нього думати — це ж нічого не коштує. Оцю крихітку життя, щоб я могла її вдихнути в тихий, ласкавий вітерець — обвіяти йому лице! Цю квітку юності, щоб це була фіалка і щоб він наступив на неї і щоб вона сумирно могла під ногою вмерти. Цього мені досить, батьку. Коли мушка гріється в промінні сонця — чи може на те сердитись горде, величаве сонце?
Міллер (схилився зворушений на спинку крісла і затулив лице руками). Слухай, Луізо — найкраще, що було в житті моїм — я 6 це віддав, щоб ти його зроду не бачила.
Луіза (злякано). Що ви сказали? Що? Ні, мій батько не це хоче сказати. Він не знає, що Фердінанд — мій, для мене створений, мені на радість створений генієм любові. (Стоїть задумана). Коли я його вперше побачила (швидше) і мені кров залляла лице, веселіше билися всі пульси, кожен удар серця казав, кожен подих шепотів: це він! — і моє серце впізнало того, кого мені було треба звіку, ствердило: це — він. І це луною відгукнулось у всьому співрадісному світі. Тоді, о тоді уперше зійшло сонце в моїй душі. Тисячі юних почувань зійшли з серця, немов квіти з весняної землі. Я не бачила світу навколо, проте, я згадую, що світ зроду ще не був такий прекрасний.
Міллер (кинувсь до неї, притулив до серця). Луізо, дорога, дорогоцінна дитино, — візьми мою стару трухлу голову — візьми все-все. Майора — бачить небо — я не можу його тобі віддати. (Пішов).
Луіза. І я тепер його не хочу, батьку мій. Оцю малу краплину часу — самі мрії про Фердінанда жадібно випивають її. Я зрікаюся його в цім житті. Тоді, мамо, — тоді, коли грані різності заваляться — коли з нас спадуть прокляті оболонки каст[1] люди будуть людьми, — я принесу з собою тільки свою невинність: та батько ж часто казав, що колись пишні титули й прикраси подешевшають, а серця підіймуться в ціні. Тоді я буду багата. Тоді сльози будуть
- ↑ Каста — замкнена соціальна група, яка суворо оберігає свою замкненість і свої привілеї.
