зараховані, як тріумф, і шляхетні думки, як шляхетні предки. Я буду тоді шляхетна, мамо. Тоді в нього не буде переваги перед його дівчиною.
Жінка (підхопилася). Луізо! Майор! Він ступає на ганок. Де мені сховатись?
Луіза (починає тремтіти). Зостанься тут, мамо!
Жінка. Милосердний боже! Який у мене вигляд! Мені ж сором. Я не можу так показатись його ясновельможності. (Побігла).
Фердінанд. Ти бліда, Луізо?
Луіза (обійняла його рвучко). Це нічого, це нічого. Ти вже тут. Усе пройшло.
Фердінанд (бере її руку її підносить до вуст). А що, кохає мене моя Луіза? Моє серце таке, як учора, а твоє як? Я лечу побачити — чи ти весела, піду звідси ї піду радісний — а ти, ні.
Луіза. І я, і я, любий.
Фердінанд. Кажи мені правду. Ти не весела. Я дивлюся крізь твою душу, як через прозору воду цього діаманта. (Показує на своє кільце). Тут не прикинеться ні одна бульбочка, якої б я не завважив, ні одна думка не зайде цим обличчям, якої я б не побачив. Що з тобою? Кажи швидко. Коли тільки це дзеркало ясне, над усесвітом не пройде ні хмаринки. З чого ти сумуєш?
Луіза (дивиться на нього деякий час німо й красномовно, тоді журливо). Фердінанд, Фердінанд! Як би ти знав, яка прекрасна в твоїх словах ця бюргерська[1] дівчина.
Фердінанд. Що це? (Неприємно здивований). Дівчина? Послухай, що це за думки? Ти — моя Луіза. Хто
17
- ↑ Бюргерська — міщанська, дрібнобуржуазна.
