я вийти з карети, як жеребці злякались, почали бити й хвиськати, так що мені прошу вибачення — вуличним брудом так і забрьохало панталони. Що робити? Благаю вас, уявіть себе в моєму становищі, бароне. Стою. Уже пізно. Я маю поспіти на ранішній прийом до його величності. Боже правий! Я думаю. Що мені спадає на думку? Я удаю непритомного. Мене на руках вносять у карету. Я — кар'єром додому міняю убрання — їду назад, — що ви скажете? І поспіваю перший у вітальню, — що ви скажете?
Президент. Розкішний приклад людської геніальності. Але слухайте, Кальбе, ви вже розмовляли з герцогом?
Гофмаршал. Двадцять хвилин з половиною.
Президент. Оце так! І ви знаєте, без сумніву, про важливу новину?
Гофмаршал (подумавши, серйозно). Сьогодні на його величності були бобри кольору мерд д'уа[1]?
Президент. Невже? Але я маю іншу новину для вас, гофмаршале. Що леді Мілфорд буде пані майоршею фон Вальтер, — це для вас не новина?
Гофмаршал. Подумайте! І це все вже вирішено?
Президент. І підписано, маршале, — і ви мене дуже зобов'яжете, коли негайно підете туди, приготуєте леді до візиту Фердінанда і сповістите про його рішення в усій резиденції[2].
Гофмаршал (захоплено). О з тисяччю радощів, дорогоцінний мій. Що може бути для мене приємнішого? Лечу. Зараз же. Прощавайте, за чверть години це знатиме все місто. (Витанцьовує з кімнати).
Президент (услід маршалові). А ще кажуть, що ці створіння ні на що не годяться. Тепер мій Фердінанд мусить схотіти — або все місто збрехало. (Дзвонить — з'явився Вурм). Мій син хай зайде. (Вурм пішов, президент походжає по кімнаті замислений).
25
