Леді (кидається на канапу). Прошу, пощади мене. Я дам тобі дорогоцінний камінь за кожну годину, коли я можу бути сама, без них. Чи мені пооббивати стіни цими людьми? Це погані мізерні людці, вони жахаються, коли почують від мене тепле, сердечне слово, роззявляють роти і настобурчують вуха, ніби побачили примару. Це раби лялькового дроту, яким мені керувати легше, ніж шити чи вишивати. Що мені робити з людьми, душі яких ходять, як пісочні годинники? Яка мені радість з ними балакати, коли я знаю наперед всі їхні відповіді? Чи сперечатися з ними, коли вони не наважуються заперечити мені! Геть із ними! Не цікаво тамувати коня, який навіть не кусає удила. (Підходить до вікна).
Софія. Але сам герцог інакший, леді. Найкрасивіший чоловік, найпалкіший коханець, найдотепніша голова в усій країні.
Леді (повертається назад). Бо це його країна. І тільки ціле герцогство може вибачити мою поведінку. Ти кажеш — мені заздрять? Бідна я. Жаліти мене треба. Це правда, він може талісманом своєї величі задовольнити кожне бажання мого серця. Він ставить на стіл найдорогоцінніше, що є в Індії. Він створює рай у пустелі, велить джерелам своєї країни пишними фонтанами бити з землі, він може витрачати плоть і кров своїх підданців у феєрверках… Але чи може він своєму серцеві наказати битися вогнем і полум'ям до іншого палкого і вогненного серця? Чи може він свій засохлий мозок запалити єдиним прекрасним почуттям? І що мені з тисячі шляхетних почуттів, коли я примушена тільки задовольняти чужу похітливість?
Софія (дивиться на неї здивовано). З якого часу я служу вам, міледі?
Леді. Бо ти тільки сьогодні зо мною познайомилась? Це правда, люба Софіє. Я продала герцогові свою честь. Але серце моє залишилось вільне — серце, люба моя, що може бути варте справжнього чоловіка, — над яким отруйне дихання двору без сліду майнуло, як над дзеркалом. Повір мені, люба, що я
34
