леді, я мушу — земля і небо тяжать наді мною, — я мушу признатись вам, леді.
Леді (одсахнувшись від нього). Не тепер. Не тепер, ім'ям усього святого! Не в цю жахливу мить, коли моє пошматоване серце кривавиться тисяччю ран. Хай це буде життя чи смерть — я не можу, я не хочу цього слухати.
Фердінанд. Ні. Ні. Ви мусите. Те, що я вам зараз скажу, зменшить мою провину і трошки спокутує те, що сталося. Я не знав вас, леді, — я чекав — я хотів, щоб ви були достойні моєї зневаги. Твердо вирішивши образити вас і заслужити вашу ненависть, я прийшов сюди. Нам обом краще було б, коли б це мені пощастило. (Він замовк, тоді тихіше і несміливіше). Я кохаю, міледі, — кохаю бюргерську дівчину — Луізу Міллер — дочку такого собі музикуса. (Леді зблідла і відвернулась від нього, він говорить далі жвавіше). Я знаю, на що я йду, та коли розум примушує мовчати мою пристрасть, то тим голосніше промовляє моя повинність. Я сам винний. Я сам розірвав золотий спокій її юності, — заколисував її серце надіями і віддав його на поталу бурхливим страстям. Ви нагадуєте мені мій стан, — мій рід, принципи мого батька, але я кохаю, — моя надія злітає тим вище, чим глибша протилежність між природою умовностями. Побачимо, хто переможе — мода, чи людяність! (Леді тим часом відійшла у самий краї кімнати і затулила обличчя руками, він іде туди за нею). Ви мені хочете щось сказати, міледі?
Леді (3 виразом муки). Нічого, пане фон Вальтер. Тільки те, що ви губите себе і мене, і ще третю.
Фердінанд. Ще третю?
Леді. Ми не можемо бути з вами щасливими. Але ми падемо жертвою поспішливості вашого батька. Ніколи не буде моїм серце чоловіка, який віддав мені свою руку, присилуваний до цього.
Фердінанд. Присилуваний, леді? Присилуваний віддав? Значить, все таки віддав? Невже ви могли 6 узяти руку без серця? Відняти в дівчини
46
