Президент. Але — серйозної справи вчиняти не можна!
Вурм. Безперечно, ні — лише настільки, щоб загнати всю родину на слизьке. Ми, отже, тишком-нишком заарештуємо музиканта, — щоб посилити вражіння, можна забрати й матір, — будемо говорити про негайне слідство, ешафот, вічне ув'язнення і зробимо лист дочки єдиною умовою визволення.
Президент. Добре. Добре. Я розумію.
Вурм. Вона любить свого батька — пристрасно, сказав би я. Небезпека для його життя — принаймні для волі — докори совісті, що вона в цьому винна — неможливість з'єднатися з майором — зрештою запаморочення її, яке я беру на себе, — це справа вірна — вона потрапить у пастку.
Президент. Але мій син. Чи він не пронюхає про це одразу? Чи він не оскаженіє ще більше?
Вурм. Про це я подбаю, шановний пане. Батька й матір випустять тільки тоді, як вони складуть урочисту присягу мовчати про все і стверджувати брехню.
Президент. Присягу? Що таке присяга, дурню?
Вурм. У нас — ніщо, шановний пане. Але в цієї породи людей — то все. Бачите тепер, як ми цим маніром дійдемо мети, — дівчина втратить майорове кохання і репутацію невинності. Батько й мати візьмуть на два тони нижче і вщерть розм'якшені пригодами такого сорту ще й сприймуть за благодію, коли я своєю рукою відновлю репутацію їхньої дочки.
Президент (сміється, киваючи головою). Ти переконав мене, шахраю. Мереживо диявольськи тонке. Учень переплюнув свого вчителя. Тепер тільки питання — до кого має бути той лист? Чию тінь ми накинемо на неї?
Вурм. Когось такого, хто в залежності від поведінки вашого сина або все втратить, або все виграє.
Президент (поміркувавши). Я знаю тільки гофмаршала.
59
