Гофмаршал. Хороший мій! Ви почуєте і не знатимете де дітись. Якщо ви ще згадуєте двірський бал — уже тому минає двадцять перший рік, — ви знаєте, як танцювали англійську кадриль, коли ото ще графові фон Меершаум накапало з люстри воском на доміно[1]. Ах, боже, звичайно ж, ви це пригадуєте.
Президент. Хто б міг це забути?
Гофмаршал. Бачите. Тут принцеса Амалія саме загубила підв'язку в запалі танців. Всі, ясне діло — в страшній тривозі — фон Бок і я, — ми були обоє ще камер-юнкери, — ми повзаємо по всім редутнім залі, шукаючи підв'язку. Нарешті я її побачив — фон Бок це примітив — фон Бок туди — вириває її в мене з рук — і, прошу вас, — приносить її принцесі і таким чином украв у мене комплімент. Що ви на це скажете?
Президент. Жахливо!
Гофмаршал. Украв у мене комплімент. Я мало не зомліваю. Я й не гадав, що може бути таке лукавство. Нарешті, я збираюся з духом, наближаюсь до її величності і кажу: Вельможна пані! Фон Бок такий щасливий, що передав вашій високості підв'язку, але той, хто перший побачив підв'язку, сам із собою має від того нагороду і мовчить.
Президент. Браво, маршал! Бравіссімо!
Гофмаршал. І мовчить. Але я цього не забуду фон Бокові аж до страшного суду — підлий, улесливий плазун. І цього ще мало. Коли ми водночас упали на підв'язку, фон Бок витер мені з правого боку зачіски всю пудру і для мене пропав увесь бал.
Президент. Оцей чоловік ожениться з Мілфорд і буде першою людиною при дворі!
Гофмаршал. Ви стромляєте мені ножа в серце. Буде! Буде! Чому він буде? Чому це конечно?
Президент. Бо мій Фердінанд не хоче, а більше ніхто не об'являється.
Гофмаршал. Але, невже ви не знаєте якогось засоба, щоб переконати майора? Хоч химерного, хоч
64
- ↑ Маскарадний костюм.
