Луіза. Я прошу тебе, перестань, я вже не вірю в щасливі дні. Всі мої надії умерли.
Фердінанд. Але мої піднеслися. Батько мій роздратований. Мій батько націлятиме в нас з усіх гармат. Він примусить мене не бути його сином. Я вже не почуваю синівської до нього повинності. Одчай і гнів вирвуть у мене чорну таємницю його кар'єри. Син віддасть батька катові до рук. Це найбільша небезпека, — а найбільша небезпека потрібна там, де любов має наважитись на одчайний стрибок. Чуєш, Луізо — думка, велика, смілива, як моя пристрасть, приходить мені в душу. Ти, Луізо, і я, і любов. Хіба ж у цім колі не лежить усе небо? Чи тобі треба ше щось четверте,
Луіза. Годі! Мовчи! Я блідну від того, що ти хочеш сказати.
Фердінанд. Якщо ми вже не правимо нічого від світу, нащо просити його ухвали? Для чого рискувати там, де нічого не можна виграти, а програти — все. Хіба ці очі не так само блищатимуть, коли одзеркаляться в Рейні, або в Ельбі, або в Балтиці. Моя батьківщина там, де мене кохає моя Луіза; слід твоєї ноги в пісках пустелі мені цікавіший, ніж собор на моїй отчизні. Чи ми будемо тужити за розкішшю городів? Де б ми не були, Луїзо, сходитиме сонце і заходитиме, — видовище, перед яким бліднуть найпишніші вигадки мистецтва. Ніч одкриє перед нами темне тремтіння, мінливий місяць проповідуватиме нам каяття і величні сузір'я одкриють нам інші світи. Чи ми вичерпаємо колись розмови кохання? Одна усмішка моєї Луізи — тема для тисячоліть, і ось життя устигне все скінчитись, поки я вспію дослідити до кінця цю твою сльозу.
Луіза. І в тебе нема іншої повинності, крім твоєї любові?
Фердінанд (обійнявши її). Твій спокій — моя найсвятіша повинність.
67
