Луіза (дуже серйозно). То замовчи і покинь мене. Я маю батька, в якого нічого нема, крім цієї єдиної дочки, — і йому завтра буде шістдесят — а він не мине президентової помсти.
Фердінанд (швидко перепиняє). Він піде з нами. Отже, не переч більше, любов. Я піду, переведу свої коштовні речі на гроші, візьму гроші ім'ям батька. Дозволено грабувати грабіжника, а хіба ж його гроші не кривавий скарб отчизни. Точно о першій годині опівночі тут під'їде повіз. Ви сядете в нього. Ми втечемо.
Луіза. А прокляття твого батька за нами? Те прокляття, нерозсудливий ти, яке навіть убивцям справджується, яке нас утікачів немилосердно, як привид, гонитиме від моря й до моря. Ні, коханий! Коли тільки через злочин я можу не втратити тебе, то я ще маю сили досить, щоб тебе втратити.
Фердінанд (стоїть нерухомий, похмурий). Справді?
Луіза. Утратити. О, — без краю жорстока ця думка, — досить жахлива, щоб скрушити безсмертний дух і згасити вогневі рум'янці радості. Фердінанде! Тебе втратити. Проте. Втратити можна тільки те, що мав, а серце твоє належить твоєму станові. Моє бажання було святотатством, i в жахові я зрікаюсь його.
Фердінанд (обличчя перекривлене, кусає, нижню губу). Зрікаєшся його…
Луіза. Ні. Подивись мені в вічі, любий Вальтер. Не скрегочи так зубами. Підійди. Я оживлю своїм прикладом твою мужність, що хоче вмерти. Нехай я буду героінею цього моменту: батькові подарую втікача-сина — і одмовлюсь від союзу, що зламав би рамці бюргерського світу і поруйнував би вічний загальний лад. Я — злочинниця — в грудях моїх жили зухвалі, нерозумні бажання. Моє лихо — хай буде мені карою; то полиш мені тепер хоч солодку улесливу оману, що це була — моя жертва. Невже ти не дозволиш мені цієї насолоди,
Фердінанд (що був тим часом несвідомо взяв скрипку і пробував вигравати. Тепер він порвав струни, розтрощив інструмент об підлогу і вголос засміявся).
68
